Перша літописна згадка про Угнів датована 1360м роком, хоча місцеві дослідники стверджують, що він був відомий ще в часи Київської Русі як один із міст Червенської землі, про які йшлося у «Повісті минулих літ». Угнів був сторожовим форпостом, оточеним із чотирьох боків оборонними валами. Швидше, це було не містечко, а село, в якому переважали ремісники, що постачали свої вироби князівському Белзу, розташованому за 45 кілометрів. Проте вже в 1462 році Угнів офіційно став містом, оскільки указом польського короля Казимира IV йому було дароване Магдебурзьке право, яке дозволяло мати свого війта, громадську раду, бургомістра і лавників (суддів). Один раз на тиждень в Угневі проводилися торги, а двічі на рік — великі ярмарки, на яких угнівські швейники, шевці, чинбарі, ковалі, гончарі виставляли свої товари.
Поважні Угнівчани розповідають, що там, де останніми десятиліттями повиростали парки і сквери, 100 років тому шуміли знамениті угнівські ярмарки, на які люд з’їздився з усіх-усюд, і навіть гаварецькі гончарі привозили свою унікальну чорну кераміку. Наприкінці жовтня ясени засипають угнівські вулички листям, і цей осінній шарм вкупі з давніми будинками створюють відчуття реального дотику до незвичайної історії. У давні часи, в Угневі, жила інтелігенція – вчителі, лікарі, священики. Місцеві мешканці – як вони себе називали, міщуки – усі свої заощадження і заробітки вкладали в освіту дітей.
З п’яти основних цехів найбільше славився цех, який шив визнані не тільки в окрузі, а й за її межами чоботи-«угнівці». Іван Франко тричі побував тут і 1900 року докладно описав і угнівські чоботи, і процес їх виробництва.
Знамениті угнівські чоботи, які не збереглися, шили на одну ногу. Вони мали особливий покрій – суцільно вирізався передок, – тому всередину не потрапляло повітря, і це були найтепліші відомі чоботи”. От тільки люди на старих фотографіях виглядають так, мовби за помилкою вдягнули на ноги однакові чоботи…
Особлива тема – угнівський одяг. До церкви міщани ходили у білих блузках, сукняних чорних або темно-синіх плащах, які взимку прикрашали сивим каракулем. Жінки на головах мали особливий убір – великі (два на два метри) кольорові хустки, які вив’язували особливим способом – з чубами. Угнівчанки, які, до речі, були переважно освіченими жінками, на тих світлинах виглядають як справжні царівни. Вони, кажуть, відповідно й трималися – рівно, гонорово. У такий спосіб підкреслювали свою інтелігентність, жіночність і вроду… Цікаво, що пов’язати на голові знаменитий угнівський “чуб” самій жінці було не просто, у давнину ЧУБ допомагали зав’язати угнівські чоловіки.
Пам’ятає маленький Угнів і набіги татаро-монголів, і численні пожежі, коли містечко було спалене дощенту, а потім знову відбудовувалося, і епідемії чуми, холери. Проте вже у ХVI столітті (а за деякими джерелами — ще у ХV ст.) при костьолі було відкрито школу для дітей. Пізніше мешканці Угнева та його меценати Степан і Пелагія Жуковські побудували українську школу-бурсу для хлопчиків, а 1855—1857 рр. — церкву, яка довгі роки залишалася найгарнішою у цих місцях. Фундація Жуковських зробила для свого міста чимало. У ХVII столітті тут були побудовані велика і мала синагоги та єврейська школа.
Тоді ж в Угневі діяв монастир отців Василіян (тепер у ньому міститься середня школа). Під містом досі збереглися підземні ходи, яких ніхто не досліджував, але земля над якими неодноразово провалювалася.
На початку ХХ ст. в Угневі мешкало п’ять тисяч людей, тут були свої пошта, телеграф, аптека, фінансові установи, жандармерія. Мав він і залізничне сполучення, а під час Першої світової війни тут була побудована вузькоколійка.
Це маленьке прикордонне містечко називали Назаретом української інтелігенції. Угнівці свято дотримувалися своїх національних традицій, а українська мова переважала, незважаючи на те, що поляків було стільки ж, скільки й українців, трохи менше — євреїв. У 30—40-ві роки минулого століття в Угневі жила родина відомого українського композитора Кос-Анатольського. Його батько Йосип Кос і сестра Марія спочивають на угнівському цвинтарі.
Але, на жаль, життя міста було перерване у 1946—1947 рр. Тоді практично все українське населення міста виселили — кого в Тернопільську і Львівську області, кого — у Вроцлавське воєводство Польщі. У місті залишилося лише кілька польських родин. Сам Угнів входив до складу Польщі до 1951 року — із невеличкими перервами перед Другою світовою війною і після неї. А потім став фактично закритим прикордонним містом Української РСР. Багато хто з його жителів ще раніше емігрували. У США вони створили «Товариство «Угнівщина», проводили свої з’їзди. Їхніми зусиллями зібрано і видано1960 року книгу-енциклопедію «Угнів та Угнівщина. Історико-мемуарний збірник».
Чимало колишніх корінних угнівців із родинами живуть сьогодні в Польщі. Один раз на рік, на своє храмове свято, близько 150 осіб приїжджають в Угнів, на престольне свято святого Антонія. Моляться в старовинному костелі початку ХVII століття, який спеціально для цього відчиняють для спільної молитви поколінь.
Особливе місце посідає унікальна архітектура Угнева. Стіни костелу Внебовзяття Пресвятої Діви Марії у місті бережуть тисячі молитов, таємниць та історій. Вони побудовані в півтора метра завширшки і є доволі міцні. “Старі люди кажуть, що до розчину, яким його мурували, місцеві жінки били яйця. Коли витягують цеглу з фундаменту, вона, попри те, що пролежала чотири століття, виглядає мовби учора випалена”.
Угнівська міщанка одягала влітку білу сорочку з подвійним комірцем, широку в фалди спідницю, запаску, коцабайку, а поверх всього – кафтанин, а взимку футрину, підшиту білими баранячими шкірами, яку підв’язували крайкою. На головах носили турецькі хустки, зав’язані в «чуб».
На шиї міська жінка обов’язково повинна була мати коралі – 10-12 шнурків намиста, посередині до яких чіпляли один або два золоті дукачі часів цісарівни Марії Терези. Саме по кількості шнурків намиста та золотих дукатів судили про багатство дівчини. Влітку озувалися в мешти, які називали ціжми, а взимку – чоботи «угнівці».
Коли сьогодні розглядаєш пожовтілі від часу світлини, з яких дивляться на тебе міщани та міщанки в угнівських строях, то проймаєшся гордістю за той маленький куточок рідної землі великої України, який настільки багатий на історію, звичаї, традиції, обряди.
Продовжуючи славні традиції своїх земляків нинішні угнівчани намагаються одягати угнівський одяг на храмові свята, державні святкування, святкові концерти, під час вистав. таким чином підтримується той невидимий зв’язок поколінь колишніх і теперішніх угнівчан, яких виховує молодь у дусі патріотизму, історичної пам’яті та гордості.
фото 1-2 - листівки Угнів 1906 рік
фото 3 - Учасники з’їзду Угнівщини в Ньо-Йорку, 4 вересня 1950 рік, з нагоди 65-ліття читальні «Просвіти» в Угнові. На світлині угнівці з ЗДА(З’єднані Держави Америки) і Канади
